Отелло соромно

Кожен театральний критик, режисер, театр, епоха шукає власне трактування «Отелло». Авторка також пропонує інтерпретацію класичного сюжету – у пошуках відповідей на численні запитання, що викликає знаменитий текст. Чому Отелло – генерал, державний чоловік – виявляється настільки «дурним», що вірить Яго? Чому із загального улюбленця перетворюється на звіря-вбивцю? Скільки у всьому, що він про себе розповідає, правди а скільки – брехні? Не менше запитань викликає Дездемона. Чому, відмовивши незліченній кількості прекрасних наречених, вона вибирає настільки «несумісну» людину? Як у неї виходить довести чоловіка до такого шаленого стану, і чому вона так покірно дає себе вбити? «Отелло соромно» - сучасний, постмодерністський, нелінійний текст, який відсилає до психоаналізу. Чотири акти п'єси є шарами, які драматург по черзі знімає, аби дістатися до суті шекспірівських героїв – Отелло та Дездемони. Адже несподівано виявляється: щоби переказати цю історію, достатньо лише їх двох – чоловіки та жінки. Авторка, виступаючи у ролі дослідника, намагається бути максимально об'єктивною і водночас співчуває своїм героям. Бо п'єса – це і результат, і складова власної психотерапії драматургині, яка аналізує не лише текст Шекспіра, а й себе, своє життя, власні особисті стосунки. У тексті цитати з шекспірівського тексту використані як своєрідні маркери – відсилання до оригінального твору. Час дії у п'єсі є зрощенням 17 та 21 століття. Так утворюється якесь «безчасність» (безвременье), що підкреслює вічну актуальність теми.